На початку дев'яностих навпроти моїх дверей у редакційному коридорі, трохи навскоси, був кабінет одного старого чоловіка. Колись він належав до високої номенклатури як редактор поважної совєцької партійної газети. Перспективи таких газет тоді здавались туманними, але той чоловік за своє життя виховав немало вдячних учнів, що тепер вже самі стали редакторами. І вони взяли його на якусь почесну декоративну посаду. Дід приходив, коли хотів, і сидів собі тихо, ні в що не втручався. Огрядний, сивий, солідний. Як полковник у відставці. Він знав про гріхи і велич своєї епохи більше, ніж ми. Дивився на нас трохи скептично, але мовчки. Ні він нікому нічого, ні йому ніхто. Кабінетик окремий, телефон, що ще треба?
Кабінетик окремий, телефон, що ще треба?
І от одного дня я почув у коридорі лемент. Визирнув і побачив таке: у двері до мого меморіального сусіда ломився інший дід, із тих, що вічно ошиваються коло редакцій у пошуках правди. Він був квадратний, у рудому розхристаному пальті, з шевченківськими прокуреними вусами. В лівій руці тримав пузатого розстебнутого портфеля з рукописами. А в правій — товстого ціпка, і тим ціпком намагався заклинити двері кабінету, а сусід мій відчайдушно не давав цього зробити, наліг ізсередини плечем на двері й махав на супостата канцелярською папкою. А той кричав:
— Ага, старий комуняко, попався! Я тебе вже три роки шукаю. Думав, тебе тут ніхто не знайде? Од правди не сховаєшся! Ти з мене стільки крові випив?! Начувайся тепер!
Коли б'ються старі люди, вони схожі на потворних дітей, у їхніх вирячених очах — лютий розпач і сльози безсилля, але не страх, бо вони на віку й не таке бачили.
Тепер їх обох уже нема на світі. А тоді думалося, що та їхня безглузда епоха закінчилася, разом із наївною суперечкою про правду й неправду, а в нас усе буде зовсім інакше.
3 
1
Коментарі