Давно не бував у кіно — аж наче й не ходив туди ніколи. І ось пішов — на "Кіборгів" Ахтема Сеїтаблаєва. І заново, як уперше, пережив те, від чого відвик при телевізорі. Просто забув, як воно буває.

От ти йдеш, наміряючись глянути, що там так, а що не так, що правда, а що — ні. Одначе, широкий екран робить своє. Він, як ото велика крижина, що лежить на темній воді й здається цілком безпечною — а тим часом непомітно перевертається й ти опиняєшся на глибині, з якої довго не можеш виринути. Наспівуєш музичний лейтмотив, і тобі, як вода, що затекла за комір, стає важливим те, чого не було на екрані, воно ховалося десь за кадром. От — гостріше бачиш у натовпі людей у камуфляжі. Це наче вже й звично, а чогось згадуєш, що в 1990-х, коли армія розпродувала майно, багато хто гуляв у камуфляжних бушлатах — голови приватизованих колгоспів чи аматори зимової риболовлі. Вони вдягалися в чуже, це пахло мародерством, а тепер історія немов замкнула коло і все стало на своє місце. А якби не фільм, може, й не згадав би про це.

Так само звідкись із-за кадру тебе проймає несподіваний сором від того, що знаєш лиш початок молитви "В ім'я Аллаха, Всемилостивого, Милосердного…". А треба б знати більше, оскільки хлопець, який зробив цю картину, — кримський татарин, і тобі годилося б помолитися за його втрачену батьківщину, бо він у цьому фільмі повертає тобі твою.

Тобі подобається у фільмі миргородський дядько-доброволець, у нього жива й природна мова, якої все менше стає в світі. Й тебе пронизує знову те, що є за кадром: актор, який грає цього дядька, 2014 року змушений був покинути свій Донецьк. І ти зараз любиш те місто — хоча б тільки за те, що той актор, будучи звідти, зумів так ясно нагадати тобі про Миргород і про все, що в нас залишилося.

×