Перша жінка одного разу вранці сказала мені:

— Ты во сне разговаривал по-украински.

Згодом я ще раз оженився, і друга жінка сказала одного разу вранці:

— Ти вночі балакав по-російськи.

Не знаю, як воно тепер. Хочеться, щоб було якось однозначніше абощо. Одначе — сумніваюся. Сам не чув, а є свідки: кажуть, матюкаюсь або ж лаюсь по-московськи, як це називала ще моя баба, материна мати. А я вже забуваю, що воно в нас так називалося, просто лаюсь та й годі, й ­роблю це вєсьма свірєпо, аж усі ­поблизу прокидаються. Ну, не кожної ночі, а все-таки.

Це буває трохи незручно, коли, припустімо, їдеш у купе з чужими людьми. У мене є надія, що в якісь інші ночі — тихенько, а через те ніхто не чує й не прокидається — я читаю в оригіналі вірші Пастернака або наспівую улюблених бардів, Окуджаву й Висоцького. Теоретично це можливо, бо сон — та територія, куди витісняєш усе, від чого утримуєшся при ясній пам'яті. Це не питання "культури" (ах, як можна цього не читати?) — це питання про те, що ти колись сам у себе вкрав і обміняв на щось інше, а тепер не можеш обміняти назад. І, заднім числом, наївно й безнадійно намагаєшся це виправити. Скажімо, не купуєш якусь книжку — не тому, що погана, а через те, що видана не тут. А якось раз, на краю землі, в одному готелі, в холі, де постояльці залишають прочитані книжки, серед видань шрифтами світу, латинкою та ієрогліфами, побачив томик у м'якій обкладинці, "Зеленый шатер" Улицької, видання московське, й аж зрадів: ось візьму й прочитаю, бо тут же не треба платити ні копійки тим, кому не хочу платити. Але уявив, що от прочитаю й не захочу з нею розлучатися, й привезу додому, де такого товару всюди повно, й це буде смішно. І я поклав її назад і сказав, щоб вона приснилася мені, якщо зможе. Але вона ще так і не приснилась.

×