Часом трудно говорити з людьми з твоєї ранньої юності. Бо це дуже схоже на те, як балакають між собою неумисні вбивці: обоє знають, що їх пов'язує, знають, що вже ніхто нічого не докаже, а все одно кожен з них — як небажаний свідок для іншого. І вони старанно оминають найголовніше. Інколи хтось із них не витерпить і скаже: "Ги-ги, ми тоді були ще дурні!" А в підтексті читай: забудь, ми не винні, там нічого не було.
А ти ж знаєш — було! Об оце й спотикаєшся в таких бесідах. Коли так кажуть давні дівчата, це легше пережити, бо у них змалку така звичка — казати про щось "не було", хоч учора звечора воно ще було. А от від хлопців це тяжче чути. Особливо коли це ті хлопці, з якими ви колись були ближчі, аніж з батьками, і вам здавалося, що ви не повторите батьківських помилок і зробите світ кращим. А тепер от і соромно, бо і світ кращим не став, і на батьків не надивились, і їм на себе надивитися не дали. Хоч наче й з дому не тікали, а все одно на душі, як у блудного сина. Й вина тебе мучить, скільки б там не казали, що не було нічого.
Я вже втомився ждати, що хтось колись скаже щось інше. А недавно це сталося. Був у мене однокласник. Ми з ним іноді гуляли в берегах і роздивлялися водяних мешканців, тритонів і жаб. Ініціатива тих походів ішла од мене. Чудесне заняття, хоч ми робили це так, щоб ніхто з хлопців не знав, бо засміяли б. Може, той приятель з мене теж підсміювався, бо він коли виріс, то став дуже серйозним чоловіком і займався практичними справами, далекими від чистого споглядання. І от недавно ми бачилися — якраз над тією водою, що тепер стала мертва і в ній ніхто не живе. І ось він каже:
— Вони ще є, тільки не тут, а далі, за греблею.
— Хто?
— Жаби! — сказав він так, наче з тих пір, як ми були дурними, не минуло 50 років.
2 
1
Коментарі