На початку великої війни було так, що ти цілими днями не одривався од радіоприймача, не раз і вночі вмикав його, наче од цього залежало щось важливе. Немов, коли щось пропустиш, то будеш винний у тому, що воно трапилось.
Тож уже згодом слухання новин увійшло в більш-менш помірне русло.
А це ось недавно спохватився, що вже цілий тиждень радіо не слухаю, наче й забув про нього. Почав думати, чого воно так. І, здається, знайшов причину. Якраз тиждень тому мені розказали про одного солдата. Він воює десь на південно-східному напрямку. А ці хлопці ніколи не уточнюють, де саме вони є — ближче чи далі од входу в пекло. А особливо, коли виходять на зв'язок з батьками. Й кажуть, що у них там усе тихо, не бійтесь.
І ось цей солдат, розказував мені його батько, коли випала йому на фронті тиха година, нарвав вишень і зробив наливку. Точніше, засипав у бутель усі необхідні компоненти, а далі вона сама дозріває, й щоб її діждатися, треба якийсь час не покидати того місця, де тихо бродять соки твоєї наливки. В усякому разі, наш давній досвід саме такий. Бо ми з батьком того солдата росли за таких часів і в такому місці, де наливка робилася людьми, у яких їхня довга війна зосталася вже позаду, отож, можна було ставити на підвіконня бутель з вишнями і не боятися, що доведеться надовго покидати хату.
Думав про це чи ні той солдат, а тією своєю історією таки трохи втішив і заспокоїв і свого батька, а далі й мене.
От, може, через те я вже тиждень не слухаю радіо. Бо коли там скажуть, що фронт на південному сході пересунувся — байдуже, в який бік — то доведеться жалкувати, що та солдатська наливка зостанеться без догляду.
2 
1
Коментарі