Чогось воно так, що прислів'я, приказки й тому подібну фразеологію я змалку та й досі сприймаю буквально. Тобто прихований у словах смисл проявляється в другу чергу, а перед тим іде дуже конкретна жива картинка.
З роками це ніяк не змінюється.
От, наприклад: баба з воза — коням легше. Тут усе мені — не метафора. Баба — це баба Петриха, що жила через дорогу навпроти нас і носила рясну темну спідницю в дрібних червоних квіточках. На возі — бабин син Микола, колишній морячок, він умер попереду баби. А ось і сам віз — його дерев'яний полудрабок відшліфований до жовтого, аж прозорого, воскового блиску. І коні — пара гнідих із світлими гривами.
Або ще казали: не вчи ученого їсти хліба печеного. Тут зразу бачиться учений, шкільний завуч Дрючевський Олександр Маркович, добрий чоловік в окулярах, і він кусає чорну хлібину, дуже чорну, такі пекла тітка Лисовета, мати мого друга Володьки.
Ну і — винайдення велосипеда. Велосипед — чорний ХТЗ, батько купив його, коли вернувся з Колими. Я на тому велосипеді навчився кататися, крізь раму.
Його давно немає, хоч підозрюю, що він якимось таємничим чином ускладнює мені життя. Бо, коли беруся за якусь роботу, то забуваю про азбучний підтекст фразеологічного звороту, пов'язаного з велосипедом. Просто роблю те, що роблю, і мені утішно на душі од тієї роботи. А коли воно вже готове — аж тоді бачу: ех, знову винайшов те, що давно винайдене до мене. Потроху вже навчився спокійно це сприймати. Ну, справді — а що? Ну, знов той самий велосипед — то й нехай. Чиста радість винайдення все одно зостається зі мною й не належить більше нікому в світі, як отой чорний ХТЗ, на якому колись учився їздити.
2 
1
Коментарі