У супермаркеті бачив солдата. Він брав цигарки. Солдат великий, краще сказати здоровенний. На дві голови вищий за всіх тут. І все у нього велике — руки, ноги, могутній корпус, стрижена голова. І ні натяку на зайву вагу. Піксельна форма — ані зморщечки, наче він у ній народився. Фігура ведмедя — і плавна, легка, трохи лінива пластика лева. На нього хотілося дивитись — як ото на деякі явища, що виходять за межі самих себе, скажімо, коли увечері сходить повний місяць або весною розливається річка Хорол чи Сула.
Солдат набрав цигарок, вийшов, сів у маленький джип і поїхав собі.
А в мені та коротка зустріч зоставила змішані переживання. Одне лежало на поверхні — щось зовсім дитяче, з тих років, коли всі солдати здаються тобі великими. Друге — складніше, якесь таке, що в ньому не хотілося признаватись. Ось воно: я відчув, що вже старий. А про це ж не щодня згадуєш. Тут є ціла система співвідношень. Коли почалася війна, ще 2014 року, на фронт ішли ті, кого я знав дітьми, і ми ніби урівнювалися з ними, бо я теж колись служив в армії, й те, чим була озброєна та армія, дісталося тепер тим хлопцям, і це зближувало нас. Але потроху й розділяло, бо вони вже носили не таку уніформу, як була у нас, а оцю нинішню, польову, без погонів, так що й не знаєш, хто перед тобою, сержант чи полковник. Це напружувало, тут ховалася ревність. З початком великої війни ця ревність стала явною, бо ці хлопці вже доросліші за тебе, і ти не знаєш, як носити на собі те, що носять вони, і як стріляти з того, з чого вони стріляють. Міг би десь прочитати — тільки це вже буде не твоє власне, а вичитане знання, якого нормальні люди соромляться.
Про це намагаєшся не думати. А от зустрінеш такого солдата, і нишком плачеш собі, бо твоє життя позаду і ти вже не будеш таким, як він.
2 
1
Коментарі