Чим далі живеш, тим менше знайомих. І починаєш думати банально: мовляв, уже нема таких людей, як колись. Яких "таких" — Бог зна, нема та й усе. А вони тобі просто давно не траплялися. Як пощастить — їх упізнаєш і уточнюєш, які вони повинні бути.
Одного ось зустрів у метро. Я стояв у кінці вагона, де з обох боків — місця на трьох. Там сиділи чоловіки й читали. Справді читали, не прикидалися. На зупинці заходить жінка — явно на дев"ятому місяці. Вони її не бачать. Вибираю з них наймолодшого, торкаюся до плеча, очима показую на жінку. Хлопець підхоплюється, дає їй місце, потім підходить до мене й каже те, чого я не ждав: "Спасибі!" Він почервонів від невчасного сорому. Аж мені захотілося отак почервоніти. Отже, він за мить змінив картину, не дав мені загордитися собою. Оце й є уточнення: ті, кого нібито не стало — це люди, на яких хочеться бути схожим, а ти розучився чи втомився цього хотіти.
Підходить до мене й каже те, чого я не ждав: "Спасибі!"
А от ще один. Він трапився ось як. Знадобилося дещо перевезти з одного краю Києва в інший. Найняв газельку. Її водій виявився старим довготелесим дідом, такі вже не їздять. Він погодився підозріло задешево, аж подумалося — нетутешній. Це був вечір, коли наші грали з Андоррою, і дід сказав, що встигнемо. Він хоче дивитися цей футбол по телевізору з якимися хлопцями — їх семеро, і дід назвав усіх по імені. Я про них уперше чув, а він говорив так, наче я мушу їх знати, бо їду з ним, а він їх знає. Щось у ньому було не так. Він не говорив про бензин і політику, як усі водії, вичитавши це в газетах. А про тих хлопців, і ще про якогось Ніколая Денисовича, завгаражем, і про його онуків, і про іншого Ніколая, з яким возив щебінь! І захотілося бути хоч трохи ним. Це означало, що зустрів одного з тих, про кого думав, що їх уже нема.
2 
1
Коментарі
16