Є такі прості радості, що про них наче й нема чого розказувати. На них роками не звертаєш уваги, їх наче й нема, а потім бачиш, що вони таки є, і може, якраз вони й найголовніші.
Одна з таких радостей — це коли починає сходити все посаджене на городі. Саме в цей час воно особливе, таке, яким потім уже не буде. Кукурудза схожа на дудочку з краплею прозорої роси всередині. А рядок буряків подібний до журавлів, якими вони бувають побачені вже на горизонті, дуже далеко, на грані видимості. Сходи соняшника зовсім чудні й нічим не нагадують те, чим стануть згодом. А перше листя картоплі — немов стара зелена прохолодна бронза. І все це таке мале, що ще не шумить під вітром. Кілька днів, доки все воно проростає, прямокутник городу ніби проявляється, як фотографія, тільки не чорно-біла, а чорно-зелена.
Маркс не міг помилятися
І це повторюється кожної весни. Я лише двічі це пропустив — ті дві весни, що був в армії. Там і відчув, що це важливо. Воно завжди однакове, але чим далі живеш, тим дивовижнішим здається. Бо не стає хат, людей і великих дерев, стираються ландшафти — а це не змінюється і повторюється.
Колись мене вразили вичитані у Маркса слова — "ідіотизм сільського життя". Я враз зрозумів, про що це — про оцю повторюваність, про замкнене коло, де з людьми нічого не відбувається і прогрес неможливий. Це був справді шок. Адже Маркс, як мені в ті щасливі часи вірилось, не міг помилятися. Але щось треба було робити з тим, про що я знаю, що воно чудесне. Я нікому про це тоді не сказав — не через те, що когось боявся, а просто це була моя особиста незгода з Марксом. Це солодке й сумне відчуття таємної незгоди — таємної, бо я таки боявся, що коли доведеться говорити вголос, то в мене не вистачить аргументів, щоб розказати про те, що я люблю, як би воно не називалося.
3 
1
Коментарі
24