Старе слово "тонкосльозий" можна тлумачити як "сентиментальний", коли йдеться про людей. Тут цілий спектр проявів: від тих, кому заплакати — як дурному з гори збігти, до тих, чиї сльози обтяжені світовою скорботою. У нашому роду немало таких було, та й зараз ще трохи є, я поміж них виріс. Іноді не знав, куди від цього подітись, і думав собі: ну чого вони, наприклад, мати і баба, хоч трохи не схожі на нашу сусідку, бабу Наталку? Вона, хоч і жила бідно, давно без чоловіка, і з зятем не мирилась, а таки у неї все виходило легко, артистично. Зятя свого баба на всю вулицю лаяла "адійотом" і "поразітом", на найвищих нотах, а от щоб плакала — ніколи не бачив. Так воно теж неправильно, інколи трохи треба — од щастя чи од печалі. А втім, знаю одного діда, з дальніх родичів, у якого цей талант особливий.
Йому вже 95 літ, і він, може, дожив до такого віку саме завдяки цьому талантові. Я всього двічі бачив, як він плаче. І обидва рази то було не зовсім так, як у більшості людей. Якось зайшов до нас, випив чарку — і сльози так рясно-рясно закапали. "Чого ви?" — "Бо коли я був молодим, мене дівчата не любили!"
А другий випадок ось який. Пішов я складати сіно до одного родича, який жив із цим дідом по сусідству. А ми тоді були ще відносно молоді й подумали: скільки там того сіна, й без діда обійдемося, хоч він і близько живе. А він побачив нас зі свого двору, узяв вила й прийшов на поміч. Питає: "А чого ж без мене?" — а в очах, бачимо, сльози стоять.
Чим прикметні оці два випадки? А тим, що дідова печаль була ніби й з ним, і водночас вона була не зараз і не тут, а десь позаду, в молодості. Або — між його двором і нашим, де ми оце сіно складаємо. І то, мабуть, правильно, бо хіба можна всерйоз вірити, що Бог тебе одного персонально призначив для оплакування судьби?
5 
1
Коментарі