Ексклюзиви
Четвер, 03 квітня 2014 13:55
Віталій Жежера
Віталій Жежера
Віталій Жежера

Точка дотику

Під кінець лютого, на другий день після того, як усе закінчилося, я підіймався вгору від Майдану по Інститутській. В ті перші дні людей там було дуже багато, а проходи крізь барикади ще не розширили, через те рух натовпу дуже сповільнювався. Ми просувалися з паузами — не те що по півкроку, а по дюйму, не більше. Усіх, хто з квітами, якось примудрялися таки пропускати на край, де квіти вже лежали вздовж вулиці, як покоси — рівні й довгі.

Якщо пливеш всередині такого потоку, то не бачиш нічого й нікого, окрім тих, хто спереду чи збоку від тебе. І тебе ніхто не бачить, і це, може, саме те, що треба в нестерпній ситуації прощання, коли ти почуваєшся стороннім, майже чужим — навіть якщо прощаються з твоїм батьком чи братом. Ти сторонній, бо між вами втрачено звичні точки дотику, і ти нічого не можеш зробити, якщо не станеться дива і тобі не буде подано якийсь знак.

І отак я йшов у тисняві, що не дозволяла навіть опустити голову — так близько була спина того, хто йшов попереду.

Ми якраз опинилися коло того місця на розі готелю "Україна", де на облицювальній плитці видно кілька дірок від куль.

І тут я враз на щось наступив. Кістки в ногах аж занили і немов задзвеніли — так, як буває, коли ненароком вночі наступиш на кота або на щось живе. Тепер же це явно було не щось живе, але воно рухалось — ніби намагалося вирватися з-під чобота.

Щоб роздивитися, що то таке, довелось трохи розвернутися навколо своєї осі й глянути збоку, од плеча — вниз. І я побачив — що воно. То була ледь надпита пляшка молока, на вигляд ще свіжого. Молоко помагає від отруєння газом. Отже, пляшка належала комусь із тих хлопців, що намагалися пройти цією дорогою нагору в свій останній день.

Це й був той знак, якого не вистачає, щоб заплакати.

Зараз ви читаєте новину «Точка дотику». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода