четверг, 03 апреля 2014 13:55
Віталій Жежера
Віталій Жежера
Віталій Жежера

Точка дотику

Під кінець лютого, на другий день після того, як усе закінчилося, я підіймався вгору від Майдану по Інститутській. В ті перші дні людей там було дуже багато, а проходи крізь барикади ще не розширили, через те рух натовпу дуже сповільнювався. Ми просувалися з паузами — не те що по півкроку, а по дюйму, не більше. Усіх, хто з квітами, якось примудрялися таки пропускати на край, де квіти вже лежали вздовж вулиці, як покоси — рівні й довгі.

Якщо пливеш всередині такого потоку, то не бачиш нічого й нікого, окрім тих, хто спереду чи збоку від тебе. І тебе ніхто не бачить, і це, може, саме те, що треба в нестерпній ситуації прощання, коли ти почуваєшся стороннім, майже чужим — навіть якщо прощаються з твоїм батьком чи братом. Ти сторонній, бо між вами втрачено звичні точки дотику, і ти нічого не можеш зробити, якщо не станеться дива і тобі не буде подано якийсь знак.

І отак я йшов у тисняві, що не дозволяла навіть опустити голову — так близько була спина того, хто йшов попереду.

Ми якраз опинилися коло того місця на розі готелю "Україна", де на облицювальній плитці видно кілька дірок від куль.

І тут я враз на щось наступив. Кістки в ногах аж занили і немов задзвеніли — так, як буває, коли ненароком вночі наступиш на кота або на щось живе. Тепер же це явно було не щось живе, але воно рухалось — ніби намагалося вирватися з-під чобота.

Щоб роздивитися, що то таке, довелось трохи розвернутися навколо своєї осі й глянути збоку, од плеча — вниз. І я побачив — що воно. То була ледь надпита пляшка молока, на вигляд ще свіжого. Молоко помагає від отруєння газом. Отже, пляшка належала комусь із тих хлопців, що намагалися пройти цією дорогою нагору в свій останній день.

Це й був той знак, якого не вистачає, щоб заплакати.

Сейчас вы читаете новость «Точка дотику». Вас также могут заинтересовать свежие новости Украины и мировые на Gazeta.ua

Комментарии

Оставлять комментарии могут лишь авторизированные пользователи

Погода