Стук у віконну шибку знадвору, ввечері або вночі — це один із моїх давніх страхів. Згодом, коли вже сам приходив додому пізно, торкався до шибки так, щоб не злякати когось, хто там є. Якщо мати ще не спала, стукав не в те вікно, коло якого вона сиділа, а в якесь інше, бо не хотів бачити, як вона здригнеться од стуку з-за спини.

Хто то були — наші чи хто?

Цей страх я сам пережив зовсім малим. А дещо передалося од батьків. Вони нічого не розказували — їхній страх просто відчувався і все. А от баба іноді згадувала про давніші роки, коли отак уночі стукали, заходили до хати, сідали до столу, на стіл клали зброю (ревОльвер — казала баба) — й просили їсти. А поївши, сідали на коней, білих чи вороних, і їхали собі в степ. Я питав, хто то були — наші чи хто? А чорт же їх душу знає, казала баба. Я тоді думав, що баба — темна. А пізніше здогадався: їх і справді важко назвати, бо всі вони були наші. За колективізації — міліція, при німцях — поліція, потім знов міліція, іноді то були одні й ті самі люди. І добре, якщо вони хотіли тільки їсти, а не шукали когось: петлюрівців, власовців, окруженцев чи бувших на окупірованной терріторії, або явреїв чи камуністів. А як на гріх, серед бабиних дітей та зятів були і ті, й другі, й треті. Батьки мої так само належали до тих, кого могли шукати, і ті що на білих конях, і ті що на чорних. Ось чому вони мовчки боялися. Коли ці часи минулися і вже ніхто нікого не шукав, а ті, хто приходив колись уночі, жили собі поруч і по хліб ходили разом в один магазин — про колишнє мовчалося та й годі. Бо хліб, слава Богу, є.

Якийсь час я зневажав батьків — не за їхній страх, а за оте нерозумне мовчазне прощення. А потім — тільки жалів їх і думав, що на тому воно й закінчилось. А от тепер звідкись із дна душі знову підіймається дивна тривога: за які гріхи мене колись жалітимуть мої діти або онуки?

×