Іноді на рівному місці трапляються зворушливі пригоди. От було, що в одній компанії я мимохідь спитав у когось, як у їхніх краях зветься такий-то предмет. Ну, вони щось відповіли, та й забулося. А в тому гурті був корінний киянин, і він це чув. Через кілька днів після того він піді­йшов до мене й каже:

— Я знаю, ви збираєте всякі українські слова, а у мене в провінції є далекі родичі, і я дещо записав од них спеціально для вас!

Він дістав мобільник, де справді містився цілий список слів — не рідкісних, одначе, вже не вживаних у тій одновимірній мові, що у нас вважається державною. Слова як слова, може, найекзотичнішим з них, хоч і зовсім не рідкісним, можна назвати хіба що слово "слоїк" ("це вони так називають скляну банку", пояснив той хлопець). Всі ці слова він вимовляв старанно й заразом невпевнено, як іноземні. Теоретично, від цього мусило стати сумно, бо це ознака лінгвістичної катастрофи. Одначе, якраз тут я й пережив своєрідне зворушення. Щоб не образити ненароком співбесідника, я переписав собі ті слова, і похвалив, і подякував, бо відчував, що він хотів зробити добро. Подібні речі розумієш навіть не головою, а шкурою. Може, він уявляв собі це так, що я, коли приходжу додому, одразу перевдягаюся у вишиванку й червоні шаровари, походжаю по світлиці й записую квачиком на комині рідкісні слова й вирази, й милуюся ними на самоті. Для нього в цьому не було іронії чи зневаги, він просто хотів бути мені в цьому ділі корисним. Це так, як ото до двору прийде чорногуз, що одбився од своїх, і його хочуть підгодувати, а не знають, що він любить, і несуть усе, що їм здається добрим для чорногуза — жменю пшениці, бублик з маком або двоє жабенят.

×