Якось бачив у межах Києва на дачній ділянці в одного чоловіка смужку землі, засіяну житом. Зовсім вузенька смужка, бо й ділянка невелика, цілком стандартна. І дача, як у всіх тепер — євровікна, пластик і всяке таке, без фольклору. Ну, й господар — не дідусь Панас, відставний міліцейський капітан, грубіян і матюгальник. Його іноді було чути далеко й не хотілося знайомитися ближче.
Тим більш несподіваною здавалась ота смужка жита — явний знак, що тут живе виходець із майже зниклої цивілізації, де отак жито росло у людей на городах. Не те щоб я після побаченого полюбив того капітана, зовсім ні, але дуже добре зрозумів, чого він хотів і що у нього не вийшло. Ґрунт там, мабуть, зовсім нікудишній, через те жито вродило негусто, а в червні воно мусить стояти непроглядною стіною кольору морської води, ось як йому хотілося. Одначе, вийшло інакше, і вже тепер було очевидно, що далі не вдасться нічого з того, що він собі запланував. А саме: коли жито пожовтіє, його треба скосити, пов'язати у снопи і скласти хоча б у два полукіпки, і щоб воно постояло, доки зерно в колосках підсохне й стане тверде. Тим часом між снопами заснує павутину великий павук із гарним багровим візерунком на животі. А поблизу гулятиме товстий кіт, бо в таких полукіпках водяться миші, й усе це створює відчуття обжитого довгого літа.
Усе це стало неможливим, бо врожай не вдався.
Я обходив те місце іншою дорогою, щоб не бачити капітанової невдачі, бо переживав її, як свою власну. Отож, не знаю, що він зробив з тим житом. Може, згодував горобцям. А зі стебел, може, сплів собі капелюха — на щось більше там навряд чи вистачило б.
Це було кілька років тому. Капітан більше не намагався повторити свій експеримент, і я іноді трохи жалкую про це.
5 
1
Коментарі