Є пригоди споглядання, в таких пригодах немає несподіванки, ти можеш їх запросто запланувати, і від цього вони не втратять ознак чуда. От у нас за ворітьми є місце, де вдень рубаємо дрова, а ввечері, як стемніє, я можу вийти туди й пережити свою улюблену пригоду, якщо захочу. Для цього треба стати спиною до воріт і подивитися на північний схід, нижче і лівіше Чумацького шляху.
Темрява в селі темніша міської, але вона не буває непроглядною, просто у неї різна густина. Переді мною лежить луг, він тепер темний, майже чорний, як провалля, а далі, де старе русло Хоролу, чорнота густішає, бо там берег заріс — верби, вільхи й лози, і навіть удень за ними не видно горизонту, хоч я знаю, що земля там круто підіймається вгору. Отже, горизонт — високо, десь майже за верхівками тих дерев, що ростуть у берегах, і тамтешні хати, сховані за деревами, стоять саме на рівні горизонту. Отут і починається пригода споглядання. В тій чорноті, де ростуть невидимі тепер прибережні дерева, низько, аж під берегом, на початку вечора можна бачити, як блимає чиєсь вікно. Це неймовірно, його там не може бути, бо це нижче горизонту. Давно, коли я вперше це побачив, картина справила враження магічно-страшнувате, як сон або казка про хатку на курячих ніжках. Мені сказали, що це вікно діда Сьомки, але чудо зосталось: чому вікно видно під берегом, якщо хата на горі?
Потім я додумався: на лузі є невисокий гребінь, і саме він у темряві ховає частину високого берега, через те здається, що вікно внизу. Все просто, але цей оптичний обман сильніший за банальну істину. Може, якби стояв на гребені, то бачив би дідове вікно там, де йому належить бути, але я не хочу цього робити. Це, мабуть, так само, як не хочеться міняти батьківщину з усіма її неточностями та обманами ландшафту.
2 
1
Коментарі