Минула п'ятниця зранку складалася небуденно. Може, мені пощастило, й усе хороше зійшлося докупи. А може людям, після всіх тривог тижня, справді хотілося празника.
Все почалося з дівчини, до якої пішов стригтися. Дівчина невисока — я сиджу в кріслі, а вона стоїть, і ми майже одного зросту. Зате ж балакуча — страх яка! Розпитала геть усе: "А ви тутешній? А у вас світло одключають? А хата у вас своя чи городська? Ага, значить, і сад є? А яблука вродили? А оце такі вуса, як у вас — їм треба довго рости? Може, підстрижем? Нє? А ото собачка за дверима жде — то ваш? А звуть як? А вас — як?"
Я назвав своє ім'я й сказав, що не люблю його. От у вас, кажу, набагато краще. А у неї на нагрудній кишеньці вишито (золотими нитками, їй-Богу), що вона — Оля.
— Ой, де там краще! Я малою хотіла зватись Мариною!
Зробила свою роботу й каже:
— Ну, тепер можете йти нєвєсту шукать!
Я вийшов у деякій печалі, бо чуб росте не так швидко, щоб сюди можна було прийти хоча б наступної п'ятниці.
Далі пішов — де госптовари. А там темно, дівчата-продавщиці всі в кутку сидять, про щось гомонять собі. Ну, думаю, діла не буде. Повертаю назад, а вони гукають:
— Діду, дак ви що — сьогодні фарбу для штахету брать не будете?
І сміються-заливаються. Бо я вже з місяць клопочуся з тим штахетом. І вони знають, чого мені треба. І ось гарно на душі — що впізнали в темряві як свого, і не довелося додому йти ні з чим.
Для повноти празника треба було ще третьої ознаки. Й вона не забарилася. Дорогою до аптеки мене обігнав солдат на милицях. Високий, він ішов так розмашисто й весело, як дитяча гойдалка — якби вміла ходити. Йому подобалось отак іти. І всім, хто тут був, ближче чи далі, подобалось, як він іде. Солдат на ходу озирнувся через плече й кивнув комусь знайомому серед нас, й при цьому усміхнувся на всі 32 зуби.
2 
1
Коментарі