Вдень вже тепло, й проліски у дворі давно посходили й густо синіють, а на ніч таки приморозок, і треба протопити в грубці.
І от якось надвечір бачу: моя жінка несе до хати оберемочок дров і газету, згорнуту в трубочку. Це на розпал, щоб зразу розгорілося, для того в дровнику й лежать старі газети.
А вже смеркало, й через те здалося, що газета свіжа, сьогоднішня, ось тільки-тільки вийнята з хвіртки, куди була застромлена поштаркою або кимось із школярів, кого поштарка попросила про це, щоб самій не брести аж на наш куток.
І все це – не зараз, а 60 років тому.
Може, за якусь чверть секунди чи й швидше до мене дійшло, що помилився, що газета – не з тих часів. Але тієї чверті секунди вистачило, щоб переді мною встала ціла картина, повна спокою й затишку, кольорів і запахів, бо то чудо – як пахне холодна свіжа газета або вечірній дим над хатами, де жили люди, яких тепер нема.
І од того аж серце здригнулося.
Це була помилка – одна з чудесних помилок, невинних і безгрішних, а зовсім не тих, що не дають тобі спокою, бо їх не можна виправити, скільки б не жив на світі. Ні, це прекрасна помилка, що її не хочеться виправляти, нехай би вона обманювала тебе довше. Єдиний недолік цієї помилки – її не можна запланувати. Бо природа помилки, будь-якої, якраз у тому, що вона позапланова. Ось до мого двору веде довга стежка, в кінці якої мені видно, що хтось іде сюди. Хлопець чи дівчина. Я можу зусиллям волі уявити там кого завгодно з тих, за ким скучив, або кого вже нема, або вони до невпізнанності постаріли.
Тільки це нічого не дасть, і серце не здригнеться. Тут треба не уявити, а помилитися. І тоді, на чверть секунди, побачиш те, що неможливе.
Одне втішає: з роками гірше бачиш і чуєш, а отже – частіше помиляєшся.
2 
1
Коментарі