Наприкінці травня обов'язково випадає такий дощ, переважно нічний, після якого вранці бачиш, що весна враз скінчилася.
Такий дощ був, може, й не один на цьому тижні в різних місцях, але той, що дістався нам, випав у ніч з неділі на понеділок. І на ранок потемніли свічки каштанів, їхній цвіт, а з ним уперемішку й трохи бузкового цвіту, плаває в чистих теплих калюжах, немов японський чай. Акації ж і далі цвітуть собі буйно, наче нічого не сталось, бо цей дощ їх ніяк не стосується, їхні білі китиці належать літу. І тобі стає зрозуміло, що хоч воно ще й травень, а насправді — вже червень.
По цей бік того нічного дощу листя дерев густішає й пахне вже не так тривожно, як до цього. А вся навколишня природа починає жити в іншому ритмі, плавному, повільному й спокійному. Світ немов зупиняється й дає себе роздивлятися — стільки, скільки ти захочеш. Це те, що ще вчора було майже неможливим, бо весна перетікає нервово, уривками, зигзагами й перебіжками, в ній надто багато всього одразу, і все це пливе стрімко, поспішно й тимчасово, все схоже на прощання, до якого ніколи не встигаєш бути готовим. А тут раптом виникає відчуття, ніби все, що відбувається, триватиме довго. Воно й справді так буде. От, наприклад, ти дивишся на кукурудзяні паростки. Вони ще в тій стадії, коли верхня частина стебла являє собою зелену трубочку, такий собі живий кульочок, в якому вранці по вінця набирається прозорої роси. Й ти добре знаєш, що попереду в тебе не менше трьох місяців до того часу, коли рубатимеш цю кукурудзу й прощатимешся з нею.
Радість — не в довжині кожного із цих днів, а в непоспішності їхнього тривання. Після такого дня, увечері, коли небо підсвічене далекою й нечутною сюди грозою, хочеться помолитися за тих, хто ночує сьогодні не вдома. Й віриться, що молитва буде почута.
2 
1
Коментарі