Пір"їнка на пероні

 

Позавчора я стояв на пероні в метро. І раптом із тунелю вилетіла пір"їнка — пливла на диво рівно й так швидко, що я не встиг розгледіти, чия вона.

Пір"їнка зникла в іншому отворі тунелю. Летіла безшумно, і це мені нагадало про кінець нинішнього літа. Точніше, це навіть не нагадування, а ніби загострення того, про що я ще не забув. Може, річ якраз у тім, що вона летіла безшумно.

Цього літа мені щастило зблизька бачитися з птахами. А одна зустріч була особлива. Якось увечері, коли стемніло, ми з жінкою стояли за ворітьми. Несподівано над нами пролетіло дві сови. Ми ніколи не бачили їх отак зблизька в польоті. Тобто це було щось таке, чого з нами не траплялося ще ні разу за двадцять з гаком наших років. І нам було радісно, що ці сови великі й сильні. І що ми їх не бачили раніше, але одразу впізнали. І зовсім неймовірна оця безшумність — тихіша, аніж у воді пливе риба.

Ми ніколи не бачили сов отак зблизька в польоті

Знизу ми бачили, що животи й крила у них світліші сутінків.

Сови зробили віраж і сіли на землю зовсім поруч. Ми не ворушилися: хотіли ще побачити їх, коли знову злетять. Одначе вони так і не злетіли. Може, вони й не приземлялися, а просто полетіли геть дуже низько. Але думалося: а що, як вони не хотіли дати нам бачити себе ще раз? І вирішили просто піти звідси пішки. Там є стежка, прокошена в траві. От вони й почалапали тудою аж до греблі, а там і злетіли, невидимі, навпроти верболозу. Вони йшли поважно й неспішно, іноді озираючись — чи немає погоні абощо.

Мені це відтоді не раз так і уявлялося: ідуть перевальцем і озираються.

Це не давало спокою, як кожна незавершена історія. І ось в метро — то був ніби знак, що це завершилося і потроху забудеться, і згадається колись як коротка мить несподіваного щастя.

×