Коли десь прожив із місяць, а потім їдеш звідти — це як маленька репетиція прощання з цілим світом. Кажеш собі: "Цього я більше не побачу". Ця репетиція справляє, може, навіть сильніше враження, ніж воно згодом буде при справжньому прощанні, коли не зостанеться часу про це подумати і сповна пережити.
Уже звечора, напередодні від'їзду, йдеш подивитися на небо — де за горою сіло сонце. Там щось таке, наче розрізано диню-дубівку — кольори від жовтогарячого, густо-медового до блідо-зеленкуватого, а вище — аж до темно-зеленого.
Потім повертаєшся до двору. Озираєшся, аж доки західний край неба не ховається за непроглядною масою старого саду.
Їжак п'є довго, бо в нього вузький язик
Ще не ніч, темно хіба що при самій землі. Ця темрява схожа на мілку теплу воду, що доходить тобі по щиколотки, і крізь цю темряву ще видно і стежку, і траву. А небо ще не погасло. Це ті кілька дивних хвилин, коли он вже місяць зійшов, і його не просто видно на небі, а він вже світиться. Одначе, ти йдеш і ще не відкидаєш тіні. Як придивитися, то тінь твоя таки проглядається — прозора, майже невидима на траві.
Ще відчуваєш себе господарем усього, що тут є. Наливаєш молока в мисочку коло порога. Бо вже он прийшов їжак. У нього коротка шия і, щоб зручніше пити молоко, він ставить у мисочку передні лапи. Поки він п'є — кіт сидить поруч і терпляче жде своєї черги. А молодого кудлатого пса доводиться тримати за загривок.
Їжак п'є довго, бо в нього вузький язик. І добре, що він робить це довго, бо дає на себе надивитися, і ще можна нікуди не поспішати. Завтра вже все буде не так, і краще буде ні на що не озиратися. Хіба що коли автобус виїжджатиме на ту гору, за якою вчора сідало сонце. На схилі гори — городи, і на тих смужках, де викопано картоплю, лежать великі рожеві волоські гарбузи. От на них і озирнешся.
5 
1
Коментарі
9