Інколи звідкись з'являються знаки того, що світ прихильний до тебе й у ньому хочеться жити. Коли ті знаки збігаються в один день, тоді наче ширше прочиняються двері в цей світ, щоб ти його розгледів. У цьому році мені, хоч і рідко, траплялися такі дні. Один — ось недавно.
Почалося так: вранці біля метро на Шулявці побачив чудну бабу. Вона сиділа край тротуару, між кіосками, вмостившись на ящику, що виднівся з-під рясної квітчастої спідниці. Баба смаглява, чорноброва, щокаста — є на що глянути. Бомжиха наче — бо хто б іще сидів тут отак-от? Чи просто полаялася з дідом і пішла з дому. Кругом снували люди, сіявся дрібний холодний дощ, а баба сиділа й читала якусь, вже трохи мокру, книжку в м'якій палітурці. В тім ховалося щось невловиме й заразом переконливе, оця повнота бабиної присутності: от я тут є й буду, а ви собі як хочете.
Далі явилися ще знаки. На виході з казенної установи вахтерка сказала мені на прощання "Ходіть здорові!", а за півсотні кроків звідти, на зупинці, якась молодиця комусь обіцяла в телефон: "Я не забарюся!" Аж дивно, що на такому малому клаптику землі є так густо людей, чиї слова давні й живі, а не вчора вивчені, як у дикторів із нашого телевізора.
А з телевізором того вечора щось сталося. Ввімкнув канал АТР. Ішов фільм "Діамантова рука", той епізод, де "русо турісто обліко моралє". Дивився на екран поміж іншими справами й не одразу дійшло, що фільм озвучений кримсько-татарською. Й зроблено це рідкісним способом — з однаковою любов'ю до того, що озвучується, але й до того, чим воно озвучене. Ефект неймовірний: здавалося, що саме це — оригінал, а не те, що ти сто разів бачив раніше. Це відчуття стало очевидним, коли Сємьон Сємьонич заспівав по татарськи про зайців, що опівночі косять траву.
Таким був щасливий кінець того незвичайного дня.
5 
1
Коментарі