Обгон на лінії

 

Я голосно розмовляю по телефону. Це не від ослаблення слуху, так було завжди. Може, я просто боюсь телефону, а кого боїшся, на того й кричиш.

Річ тут ось у чім. Уперше в житті я мав справу з телефонним апаратом у шостому класі. Тоді на все село в нас був один телефон — у сільраді. Коло нього у вихідні ставили когось чергувати — як передадуть із району, почнеться війна абощо.

Отже, я чергував замість батька. В усіх селах уздовж шляху телефони з"єднувалися послідовно, і з кожного апарата можна було чути все на лінії. Я того не знав, а ніхто не пояснив, який дзвінок "мій". І як тільки телефон дзеленчав, я відповідав "Альо, сільрада!", і сердитий голос казав мені покласти трубку. Та як тільки воно знову дзенькало, я озивався, поки той чоловік не сказав: "Заберіть звідти того ідіота!"

Заберіть звідти того ідіота

Я уявив, що зараз з Яготина приїде наш дільничний Сашко Осьмак. А я його любив, бо він красивий, і буде соромно, як він мене забере. І я переживав аж до вечора. Потім ще довго не торкався телефону. А те, чого боїшся — буде. В армії я служив зв"язківцем. І нашого комбата любив і боявся так, як колись Осьмака.

Отаке в мене з телефоном. Ось хотів поговорити з братом. Надвечір набрав його номер — стаціонарний. Бо мені важливо уявляти, куди йде сигнал — уздовж траси на Яготин, потім  темною дорогою між яблуневих садів, праворуч Райківщина, далі прямо, і ти вже там, разом із телефонним сигналом. Але брат не бере трубку. Може, він коло корови. Я спробував ще, коли корови сплять, — мовчить. А що в дворі — мені не видно, бо ніч. Набираю мобільний. Він озвався одразу й спитав, чому я говорю тихо. Я пояснив: боюся, ти спиш. Ні, сказав він, їду в машині, скоро поворот на Яготин.

А я ж ніби щойно був там — просто трохи обігнав його.

×