Серед різних нічних голосів є один дуже простий, і він уявляється мені обов'язково у вигляді об'ємного простору. Тобто, ніч без зірок і місяця, непроглядна, але в глибині тієї непроглядності хтось засвідчує свою живу присутність.

Приблизно так, мабуть, дилетанти уявляють музику, коли від неї простодушно вимагається, щоб вона щось означала — краплі дощу, політ журавлиного ключа чи свист вітру у верхів'ях старих верб.

Голоси собак у містах звучать зовсім інакше, не так тривожно

Але те, що я зараз маю на увазі, — не музика, а тільки голоси собак, якими ці голоси бувають восени й зимою в селі. Може, мені просто не щастило, але, здається, в містах вони звучать зовсім інакше, не так тривожно. А в селі — то голоси істот, що живуть на окраїні світу — і знають про це. У цьому є страх, зате є й хоробрість, яку сповна може оцінити кожен, кому хоч раз у житті доводилося крикнути в темряву: "Хто тут?". У цій ситуації ти завжди сам у цілому світі, зате ти насмілився озватись, і хто тебе осудить за те, що твій голос став ураз ніби чужий — глухий і захриплий? От через те вони гавкають глухо і недовго, не більш як тричі, наче побоюються, щоб не розбудити в дальніх полях вовка або й когось іншого, великого й невідомого. Це голоси собак із Захоролля або з Кудрівщини — тобто, з того краю, де починається поле, а воно вночі стає темним і волохатим, без горизонту, так, немов чорнота неба починається не десь далеко вгорі, а ось тут, на відстані простягнутої руки.

Але дивна річ: ті собачі голоси невід'ємні од відчуття обжитої хати у тебе за спиною, опалого листя, першого снігу й вологого запаху пізніх яблук у веранді. І від усвідомлення того, що цей вечір — спокійний і довгий, якими тільки й бувають зимові вечори по п'ятницях.

×