Незроблене діло інколи чудно нагадує про себе. От весною посадили картоплю у брата й поїхали собі. І далі я про ту картоплю наче й не думав зовсім. А вона немовби сама десь у мені сходила, цвіла, зав'язувалась і збільшувалась під землею. Аж до вересня, коли її треба викопувати.
А якраз у вересні було мені зовсім не до того. Однак, душа й досі не на місці — ні-ні, а й згадаєш, що не копав картоплю цієї осені.
Та ось обізвалася по телефону сестра, каже, що город і без мене прибрали, врожай удався не те щоб видатний, а земля після нинішнього літа була суха й тверда, ну, нічого, впоралися.
Це трохи втішило, хоч вина й зосталась. Бо, мабуть, оці клопоти стають частиною тебе самого, якщо ти все життя це робив, весною саджав, а восени викопував, і рідко коли цю роботу пропускав. В армії — й то нашу роту двічі кидали на збирання картоплі, нехай і чужої.
А саме осінню частину цієї роботи я особливо люблю, люблю більше за весняну, бо в осінньому копанні є свій азарт. Люблю, коли на поверхні не зостається ані сухої бадилинки, ніякого знаку, а ти якось відчуваєш, що картопля сховалася саме тут, і між вами явно якийсь зв'язок є. Та й ніколи ж не знаєш, що під яким кущем тобі трапиться. Або бульби дрібні, зате багато, або — тільки одна картоплина, зате така, як галоша сорокового розміру, з неї однієї два невеликих борщі вийде.
Ну, нічого, це ж не остання осінь.
Зате був хороший оцей вечірній дзвінок од сестри. Вона неспішно називала імена всіх родичів, які рили цієї осені тверду землю на городі, коли мене там не було, і оце називання імен у неї було схоже на повільне й уважне перебирання теплих і живих картопляних бульб.
3 
1
Коментарі