Бережу в пам'яті й стараюсь довше не забути один дощ, який ішов на початку нинішнього вересня. За своє життя бачив їх багато різних. Якось на Херсонщині потрапив під літню степову зливу. Таку густу, що нагадувала водоспад, під яким тобі хоч і весело, а й страшно — щоб не задихнутися, бо нема куди вистромити голову. Всюди вода стіною, а ти — в ній.
Одначе, оцей недавній дощ був несхожий ні на що інше. Він здавався незвичайним настільки, що наче то й не дощ, а щось таке, у чого немає імені. Його просто не встигають назвати, бо воно стається раз на сто років, і в нього мало свідків. Отже, якщо й назвуть — то нема кому передати це слово для щоденного вжитку.
Він трапився надвечір, а тоді вечори стояли ще теплі. Дощ почався враз. Із ясного неба посипалися краплі — великі, мов черешні, тільки прозорі. Таким бачиш іноді град — і ніколи не дощ. Ті краплі ж, мабуть, важкі, хоча падали якось так, що їх устигалося розгледіти й оцінити їхню неймовірність до того, як вони розіб'ються об асфальт. Дощ був не густий і, якщо можна так сказати — неширокий. Підозрюю, що він випав тільки на мене й ще, може, на когось із ближніх перехожих. Наче сипнув хтось із неба, скільки в жменю вмістилося — і все. Таких великих крапель, мабуть, і в небесах ніколи не буває багато, через те все це чудо тривало недовго — якихось чверть хвилини.
Потім, як доведеться, будеш згадувати: це був той вересень, коли я бачив краплистий дощ.
А вслід за ним посипався звичайний осінній дощик — дрібний, невидимий і майже нечутний. Такий я теж люблю. Останнім часом він мені нагадує голос якого-небудь однокласника в телефонній трубці — голос ледь знайомий, бо тонкий і крихкий, як у людей, що прожили вже не першу осінь.
2 
1
Коментарі