Може, через те, що я народився й виріс на рівнині, дивно почуваюся коло моря чи в горах. Бо там велич світу проявляється як щось самоочевидне й споконвіку незмінне. А в мене на батьківщині, між Яготином і Пирятином, ландшафт ніби й не існує сам по собі, а щоразу утворюється заново — залежно від погоди, години дня чи пори року, наявності чи відсутності листя на деревах. Отож, у горах чи коло моря я щоразу відчуваю дивний страх — наче боюся, що тут забуду невловимі й ефемерні пейзажі моєї батьківщини і ніхто в світі більше не пам'ятатиме їх.

Тут усі були вдома

Тиждень тому знову так було, коли долиною Неретви їхав із хорватського узбережжя через гори на Боснію і Герцеговину, до Мостара, де є старовинний горбатий міст, розбитий артилерією в час недавньої війни і тепер відновлений. Перекинутий над прозоро-зеленими водами річки, він веде у старі квартали, повз мінарети. Над містом почувся голос муедзина — кликав до післяполуденної молитви. Тут усі були вдома. Це якраз те відчуття, що посилює ностальгію і страх забути те, що ти залишив позаду. Відчуття посилювалося ще й східним базаром, цією фантастичною колекцією краси й зачарування — усе, що можна зробити з тканини й каменю, дерева й міді. В таких місцях мандрівник відчуває ірраціональний розпач, що його до кінця не поясниш — немов уві сні тобі сняться якісь скарби, й хочеш набрати їх повні кишені, щоб милуватися потім, коли прокинешся, і вже знаєш, що це неможливо. Але тут, у Мостарі, на диво, сталося щось інше. Я зрозумів, що на цьому базарі є лише одна річ, яку хочу купити, щоб заспокоїтись, і ця річ не покине мене й залишиться зі мною. Це був вовняний килимок для намазу — маленький, із бахромою й простим узором. Я, здається, зрозумів, чому він маленький — це якраз межі твоєї батьківщини в ту мить, коли ти звертаєшся до Бога.

×