От бачив спектакль, де на початку один персонаж перепитує, чи правильно він іде на північ. І йому кажуть, що правильно, хоч він щоразу показував на південь. І я запідозрив, що пуття з того видовища не буде. Так і сталось, хоч тут ніби й немає зв'язку, бо в театрі своя система координат, де північ може бути й над головою чи під ногами, де хочеш.
Я це знаю, одначе мені чогось важливо, де північ насправді, й треба, особливо в чужих краях увечері, знайти в небі Полярну зірку, щоб душа стала на місце. Це щось таке, що важко пояснити, хіба що навздогад. Можливо, це пов'язано з одним краєвидом, що здається мені чудом світу, хоч у ньому й нема нічого, що було б очевидне для всіх. Та й для мене самого він не завжди вловимий.
Щоб його побачити, треба опинитись на шляху, на в'їзді в наше село з боку Яготина, коли вечоріє. Тиждень тому я стояв там — ждав машину на Київ. Підступали сутінки. Повз мене проїхав трактор з поля, потім козенят, що паслись край шляху, загнали до двору, й стало порожньо. І трактор і козенята бачились в ореолі ніжної печалі, бо вони повертались додому, а ти скоро поїдеш. Так от, з цього місця відкривається вид на північну сторону, далеко в глибину, бо там — низина. Звідціля видно вдалині наш куток з кількома хатами, що одвернулися спинами до півночі. Їхні покрівлі якраз із північної сторони здаються дивно світлими для цієї пори, так, наче на них не погасли відблиски сонця, яке вже сіло. Покрівлі майже білі — як ото перед грозою, і така сама тиша стоїть. І ти бачиш, що ніч така сама сильна і невідворотна, як гроза — тільки настає тихо.
Той краєвид, поки його ще видно, здається краєм світу, що повільно підступає до вікон тих хат. Може, відчуття таке потужне — бо вперше на цьому місці я опинився років у п'ять і вперше в житті побачив домівку здалеку.
5 
1
Коментарі
1