Кудась

Про деякі слова забуваєш, що вони колись були, бо давно їх не чув і думав, що їх уже нема. Аж ось дивись — вони є, й радієш їм, наче живим людям, що зосталися такими самими, як багато років тому. Й це здається неймовірним.

Одне з таких особливих слів — нічим не особливе, але цікавий сам спосіб його вживання. Це коли замість "що?" питають "кого?" Наприклад:

— Ходім до річки!

— Кого?

Як правило, оце "кого?" замість "що?" або замість "га?" давніше вживали люди трохи простуваті, недалекі, зовсім не книжні. Навіть коли отаке "кого?" ти чуєш у повній темряві, так і знай: у того, хто це сказав, — очі круглі, недовірливі, надмірно уважні, а рот завжди трохи відкритий, як у дітей, коли вони задумуються над чимось недоступним.

Недавно я почув це забуте слово знову, від однієї буфетниці, саме отакої, як описано вище, трохи смішної. Але в цю мить я любив її, мов рідну, хоч нічого й не сказав уголос, бо вона б знову запитала:

— Кого?

Де воно взялося? Кажуть, що то, можливо, переінакшене "чаво?". Якщо й так — то гарно переінакшене, присвоєне, перефарбоване — спробуй доведи, що воно позичене, а не їхнє.

Замість "ні" казали іноді "ніт". Щось між "ніхт" і "нєт"

Або от іще колись було: замість "ні" казали іноді "ніт". Щось таке, що міцно стоїть між "ніхт" і "нєт". Той, хто так говорив, міг уживати й звичну форму, але "ніт" — це таке заперечення, коли треба сказати щось категоричніше, аніж просто "ні".

Давно ні від кого не чув такого "ніт".

Однак, коли хочеш, завжди можеш на щось потрібне натрапити. От виходиш, зачиняєш за собою хвіртку, а уважний сусідський чоловічок питає:

— Ви вже йдете кудась?

Слово "кудась" видає його, він — наш, із тих, що завжди прикидаються кимось іншим, але їм ніколи не вдається прикинутися до кінця.