У мене є двоє братів, з якими ми колись жили в межах прямої видимості: хата їхніх батьків стояла скраю над шляхом, не дуже далеко од нашої, й коли опадало листя, було видно, як світиться їхнє вікно ввечері. Потім ми пороз'їжджалися. Хлопці оселилися за п'ятнадцять кілометрів звідти, в Яготині, а я ще на сто кілометрів далі. Й мені здавалося, що вони щасливіші, оскільки майже не втратили батьківщину, бо що таке оті півтора десятка кілометрів, коли у тебе є машина чи мотоцикл. Тепер знаю, що дуже помилявся.
Недавно нам з ними втрьох довелося їхати з нашого села в сторону Яготина. А на виїзді з села є відрізок дороги, і дуже милий мені — й заразом нестерпний. Той відрізок — по праву руку, він починається од крайнього двору, де колись стояла їхня хата, й тягнеться до Божків. Машиною це — хвилина їзди, зате багато встигаєш побачити: й верби в кінці їхнього колишнього городу, й нашу хату за вигоном, і польові долини до горизонту. Для мене ця панорама дуже інтимна й звучить у найпечальнішій мінорній тональності. Тут сама собою повертається через праве плече твоя голова, хоч їй і страшно, бо це — прощання, до якого не можеш звикнути.
Отже, ми якраз минали те місце. Василь за кермом, коло нього Іван, а я за ним, на задньому сидінні. Й тут сталося от що: Іван повернув голову через праве плече. Я впізнав цей жест, хоч і не ждав його од Івана, бо думав, що йому тут легше — він же од цих місць живе недалеко. А воно, бач, ця печаль не залежить од відстані. Він швидко одвернувся (я знаю — в такий момент не хочеться, щоб хтось бачив твої очі) й почав розказувати про те, як колись в оцих долинах з весни до середини літа стояла вода, й там водилися карасі. А коли на осінь вода пропадала, все переорювалося тракторами, й між скибами ріллі траплялися живі карасі, які спали в землі й знали, що весною вода повернеться.
3 
1
Коментарі