Тиждень тому зустрів приятеля, дружбу з яким дуже ціную, бо вона здається неможливою — настільки ми різні за походженням і природою. Приміром — він філософ, а я тільки хочу. Одначе, як він висловлюється, ми взаємно резонуємо. І то щастя, як Божий дар, даний невідомо за що.
Отже, ми зустрілися, й він повідомив, що нарошне прийшов побачитись, бо знав, що я сьогодні буду саме тут. Річ у тім, що я йому наснився — в тих снах, які сняться регулярно вже кілька років. У тих снах він перебуває в якомусь старому європейському місті без назви. Місто потроху змінюється в міру обживання. Він, якщо я правильно зрозумів, потроху переніс туди деякі улюблені книжки й фільми. Останнім часом, каже він, йому здається, що — цитую, "багато з того, що я роблю в тутешньому житті, робиться насправді саме там, а не тут".
Інколи йому в тих снах сняться деякі хороші люди. "Ось і ти мені приснився, і я зрозумів просту річ: смерті немає, ми просто обживаємо інший світ, помаленьку переносячи туди все, що любимо, і там з нами будуть усі, кого ми любимо тут".
Звісно, я все це переказую своїми словами, не так гарно, як уміє мій приятель.
Ми попрощалися на Контрактовій площі, й кожен поїхав собі додому. Як завжди, після доброї бесіди з тим приятелем, я почувався на душевному піднесенні. Хоча згодом до цього відчуття підмішалася дивна печаль. Бо згадалось, що мені теж зрідка сниться інший світ — тільки не такий, як ото описано вище. Це поля західної Полтавщини, там вічно стоїть рання осінь, кінець вересня, трохи туманно й ніколи немає сонця. А люди — тільки ті, яких знав ще до знайомства з моїм приятелем. Там спокійно й душа не страждає від того, що я не філософ.
Коли побачимось, треба буде спитати у нього, чи є якісь поля в околицях його міста, і чи так само немає сонця.
5 
1
Коментарі