Колись давно, в дитинстві й ранній юності, було на світі кілька хлопців, на яких я хотів бути схожим і дивився на них із печальним завмиранням серця, як ото дивишся, прости Господи, на недоступних дівчат. Й страждав од тієї зачарованості, бо здавалося, що я проти них ніхто й ніщо і ніколи не зумію стати хоч трохи такими, як вони.
Десь аж після армії ця біда мене покинула. Хоча, думаю, все те не минуло марно, бо від кожного з тих хлопців я щось узяв. І не позичив чи випросив — а виростив сам у собі. Щоб було — як у них. Той був мускулястий, високий — і я накачався, хоч підріс не дуже. Той здавався взірцем залізної волі — і я собі старався. Той філософствував про святість мистецтва — і я за ним. Той дисиденствував — і я хотів. А ще хтось хвацько пив з горла яготинську яблучну йохву (руб-чотири за пляшку) або красиво курив "Приму" — і я почав.
Пізніше, років через десять, двадцять чи й усі п'ятдесят, я зустрічав когось із тих хлопців і здебільшого не знаходив ні в кому того, що від них узяв. Той, що колись здавався залізним, виявився слабаком. Той, що філософствував про високе мистецтво, просто тішився своїм пустопорожнім умінням гарно говорити. А той, що дисидентствував, став банальним сентиментальним старим совком.
Мабуть, я теж зовсім не цяця, тільки от майже все, що в мені є хорошого — якраз од тих хлопців. Вони не винні в тому, що я сприймав їх такими, якими вони не були, окрім хіба що одного — мускулястого й високого.
Як казала одна розумна дівчина з тих давніх часів: "Ти мене собі придумав!" Я парирував: "Якщо й так, то придумав же гарно, хіба ні?"
Справді, все, що є в світі путнього, виникає з самообману. Можна було собі придумати й якихось інших хлопців (та й дівчат), тільки що ж тепер зробиш. Уже як є — хай так і буде.
2 
1
Коментарі