Ексклюзиви
Четвер, 23 липня 2015 13:30
Віталій Жежера
Віталій Жежера
Віталій Жежера

Густий очерет

У згадуванні про покинуту батьківщину є дивно-нелогічне відчуття вини або гріха, отак, немов ідеш уночі трусити чужі ятері з карасями або красти кавуни на баштанах. Хтозна, звідти те відчуття береться, адже у випадку з батьківщиною — не ти вкрав, а в тебе вкрадено, але от почуваєшся винним. Може, за те, що сам дав себе обікрасти або легковажно понадіявся, що колись усе можна буде повернути.

Якось я написав колонку про те, як ми з приятелем Гришею мандру­вали по льоду вздовж річки в бік Сотничого. Дійшли до греблі, що у вуличці коло старої школи, й повернулися назад, а через греблю далі не пішли. Все це діялося, небагато й немало, аж 50 років тому. Отже, з мого боку то була ностальгійна картинка з місць, де я давно вже не живу, картинка, не призначена ні для кого, окрім самого себе.

Одначе після того, як колонка побачила світ, я раптом отримав листа з країв, досить далеких звідти, від незнайомої жінки, яка писала приблизно так: хлопці, якби ви й захотіли, то не змогли б пройти далі, бо там, за греблею, росте суцільний густий очерет. Це було щось фантастичне, бо, коли згадуєш минуле, твоя згадка не може повністю повернути тебе назад, а оці слова про очерет, нехай на мить, але таки повертали тебе туди. Далі вона писала, що колись жила в наших місцях, їхня хата, якої давно вже нема, стояла на Пирятинському шляху, майже навпроти церкви. Також вона повідомила, що пам'ятає, як я народився, "але ви мене не знаєте, бо скоро після того я вийшла заміж осюди, звідки тепер пишу". А наприкінці писалося, що на цього листа відповідати не треба. Цей рядок мене зачепив, бо в ньому, здається, якраз і було приховане оте дивне відчуття втрати як гріха, втрати, про яку собі нагадувати і хочеться, і водночас нестерпно тяжко.

Зараз ви читаєте новину «Густий очерет». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода