Йому вже кілька днів, цьому моєму переживанню, і на його початку було щось таке — от коли ще нічого не ясно, але тобі якось чудно й гарно, наче знаєш, що Бог думає так само, як і ти. Не через те, що ти розумний, а просто тобі дано це відчути, без уточнень.
А історія, яку я кілька днів тому почув, пов'язана з одним моїм дядьком, чоловіком материної сестри. Мене все життя мучило, що наші предки й родичі були добрі й безгрішні, й прощали все, що з ними робилося і в тридцять третьому, і в тридцять сьомому. А якби не прощали, то й історія б склалася трохи інакше. Може, не було б і оцієї війни, що є тепер. Але вони жили мовчки, боялися за нас.
Цей дядько був трохи інший, веселий і безтурботний, наче темне минуле його й не торкалося. А виявилося, воно зовсім не так. Року 1934-го (а сам він — з двадцятого) цей дядько, який тоді ще не був моїм дядьком, попався з хлопцями на колгоспному полі й йому світив закон про п'ять колосків. Об'їждчик (об'єжчик — у нас казали) конем загнав їх у болото й тримав там до вечора. Вночі вони вийшли. Мати, щоб хлопець не сів на 10 літ, спровадила його на Донбас, де тоді не питали, хто ти й звідки. Він став шахтарем, потім пішов воювати з німцями. Їхній полк наступав на Київ через наші краї, він одпросився у командира забігти на годинку в село до матері. Не знаю, чи заходив додому, але знайшов того об'єжчика, одвів його в те саме болото й там пристрелив. Про все сказав командирові. Той тільки спитав, чи не знає ніхто. Ні. Ну, й я нічого не чув, сказав командир, воюй далі.
Оце був той момент, коли здалося, що Бог "думає так само", бо нарешті хтось із наших виявився не безгрішним. Я їх такими любив і жалів, хоч від того не мав радості. А може, річ іще й у тім, що я знаю ті невеличкі болота, порослі осокою — ми з його дітьми там ловили карасів.
2 
1
Коментарі
2