Вночі вийшов з хати. Світили тільки зорі, без місяця. Стояв і слухав прохолодно-переливчасті співи цвіркунів. І враз на тій самій ноті, до них приєдналося щось зовсім забуте, чого не чув давно — віддалений голос перепілки з поля, десь із-за шлюзу.
І тут сталося те, що трапляється, коли отак серед ночі випірнеш зі сну. Це була легка ясність того, чого розум не вміє зв'язувати докупи, скільки не старайся. Спів перепілки наблизив до мене одну дівчину, яка вже кілька років не давала про себе згадувати. Звісно, я міг сказати, що вона десь є. Однак, то було тільки фактом, як два і два — чотири, а не як чудесний світ, немислимий і порожній без неї.
Це тривожило. Бо вона з тих рідкісних дівчат, що згадуються тобі саме отак, як цілий світ, уже 50 чи й більше років.
І от кілька років уже, як щось там надломилося. Причин тут могло бути дві. Або з роками я вивітрився — хоч із цим не хотілось би миритися, бо я таки був майстром у згадуванні тієї дівчини. Або вона сама з якоїсь причини справді не хоче мені згадуватись. Вона це вміла, як ніхто. От бувають такі дівчата, що не даються тобі в руки — а ця вміла не даватись ні в уяву, ні в сон, ні в раціональне пояснення. Я відчував це не тільки зблизька, а й на хтозна-якій відстані. Ну, я впертий — брався знов за своє. Згадував — хоч їй і не треба. А тепер і впертість не помагає. Може, мене вже нема? Може, не мене покинули, а я сам себе покинув?
І ось — ця нічна пригода. У мої роки непристойно казати, мовляв, "я був урятований" абощо. Просто все стало на своє місце. Як саме — не знаю. Знаю тільки, що коли ти серед ночі виринаєш зі сну, твій розум не бреше й знає, що робить. Може, вся річ у тому, що хата тієї дівчини стоїть над шляхом, а з півночі й з півдня підступають поля, а в полях співають перепілки.
3 
1
Коментарі