Нещодавно я бачив дещо неймовірне. А саме — сердиту сільську поштарку. Вона була навіть не сердита, а просто зла, як бувають злими хіба що київські сміттєвози або й поштарі — коли несуть телеграму на останній поверх хмарочоса, де несправний ліфт.

Але сільські такими бути не можуть, бо то зовсім інше. Якби у мене було ще одне життя, я обов"язково став би сільським поштарем і ні на що не проміняв би цю роботу. Я це знаю, бо колись, у дев"ятому класі, підміняв нашу поштарку цілий місяць.

Тоді не практикували поштових скриньок: пошту треба було занести в двір і віддати господареві. А як його нема, то залишити в дверях. А траплялося, що й до хати заходиш. У тім було щось особливе, бо завжди є кілька таємничих хат, до яких ніхто ніколи не заходив. Там і не ждуть нікого. Там і газет не читають. Але поштар має доступ туди раз на місяць — коли розносить пенсію. І тобі там раді — тому й здається неможливим, що ти можеш бути сердитим, якщо всім потрібен.

Я підміняв нашу поштарку цілий місяць

Усіх дивувало, що я легко засвоїв, де чия газета. А мені це здавалося природним, бо кожна газета так само схожа на свого передплатника, як пес на хазяїна. Мало того, коли я ніс комусь газету чи листа, то сам почувався тим листом, з усіма схованими там таємницями. Та й клієнти траплялися загадкові. Приміром, був дід — один на все село передплачував "Сельскую жизнь". Він казав "жисть". І я не розумів — чому. А тепер думаю, що про нашу "жисть" він знав усе, а хотів почитати про якусь іншу.

Тепер, як не спиться, в уяві повторюю свій маршрут. І досі пам"ятаю, хто що тоді передплачував, а хто зовсім нічого. Хоч вже давно нема й тих газет, і тих людей, і тих хат, де вони жили, як схована од мене таємниця.

×