Буває, що найважливіше в світі — це молода трава, яку ти бачив колись давно на вигоні навпроти двору. І найсерйозніше запитання — де вона тепер?

Якраз це й здається важливим, хоч воно й найнаївніше з того, чим може бути зайнята душа. Одначе таки звідкись береться відчуття, що питаєш про щось дуже суттєве й правильне. І якщо зумієш хоч скількись довго утримати в собі те відчуття — ти молодець.

Хоч у Бога, хоч у дівчат питай чи не питай — не скажуть

Тут головне — не засоромитися самого себе і не засумніватись у тому, що ти ставиш питання саме так, як треба, хоч воно й звучить як щось дурне та непристойне. І треба втриматися на межі цієї непристойності. Бо все, про що найбільше хочеться знати, лежить якраз на цій межі. От є, наприклад, таке, про що хоч у Бога, хоч у дівчат питай чи не питай — не скажуть. І тут так само — це те, про що не питають, бо все одно не буде відповіді. Тільки у випадку з травою тобі ж нічого не буде за те, що про це спитаєш. От візьми й спитай. І хоч знаєш, що не буде відповіді, а ти поводься так, наче вона може бути. Спитай — і жди. Доки ждатимеш — на душі тобі буде гарно.

Питання хороше тим, що його можна обдумувати довше, аніж земля вкривається травою. А вона це може зробити за одну ніч після дощу. Ця трава — ще навіть і не трава, а тільки окремі травинки, і вони всі разом — ще не настільки зелені, щоб зватися зеленню. В цій траві ще не стільки кольору, як запаху. Це трава, на якій іще не гуляли корови, бо її ще мало, щоб на ній пастися. І гуси по ній ще не ходили — це якийсь такий простір, на якому ще зовсім нікого не було. І колись ти все це бачив через дорогу од своїх воріт, і тобі хочеться знати, де воно тепер, — хоч ти й знаєш, що кожної весни все повторюється заново.

×