Є одна картинка, яку люблю згадувати й не раз брався описати — та й відкладав, бо вона існує сама по собі. Тим часом процес описування вимагає до чогось її прив'язати, а вона цього не хоче.
Отже, це — давній вечір в одній добре знайомій мені хаті. Там усі вдома — дід і баба, й ще якісь сусіди, і сірі коти, дикі на вигляд, і мій добрий приятель, і двоє його малих синів. Вони народилися майже одночасно, тільки один — на годину раніше за другого. І тільки по цьому можна вгадати, хто з них хто: старший всюди встигає швидше, ніж той, хто з'явився на світ на годину пізніше. От і тепер: старший взуває дідові валянки. Вони здоровенні — малому по пояс. Він робить два повільних кроки й гордо каже:
— Я дід Андрей!
Усім весело, дід — і той усміхається, хоч із ним це буває нечасто.
А другий хлопець теж хоче отак, як брат, але дідові чуні вже зайняті. І тоді він робить от що: взуває бабині валянки й оголошує:
— А я баба Лисовета!
Голосок його тремтить, але він не плаче.
Голосок його тремтить, але він не плаче
У цю мить у хаті панує дивовижна атмосфера — мабуть, така, як ото була в казці про Рукавичку, коли ще всі персонажі не порозбігалися світ за очі.
І не хотілося нікуди звідти йти. Може, саме через те, мені завжди ця картинка згадувалася отакою — без продовження й без історій про те, хто ким став, і хто де тепер.
Кілька місяців тому я побував там. І навіть переночував у тій хаті — цього мені, скільки живу, завжди хотілося. Нас у хаті було тільки двоє з моїм добрим приятелем.
Що воно буде саме так — до цього я заздалегідь приготувався. І трапилася тільки одна дрібниця, до якої я не був готовий, — прийшов кіт.
Але він був зовсім не тієї породи й не тієї масті, що ті коти, які водилися тут колись.
3 
1
Коментарі
6