Давно, на початку шістдесятих років, у нас у хаті десь узялося трохи чорної кави в зернах. Може, дали "в нагрузку" до тюльки, як це за тих часів практикувалося. Я тоді побачив каву вперше і запам'ятав усе, що було далі.
Одного ранку мати розстелила газету на лаві під вікном, що навпроти печі, висипала на газету ті зерна, взяла пляшку зеленого скла і подрібнила ті зерна пляшкою. Чому вона не взяла для цього качалку — не знаю. Зерна дрібнилися з хрускотом, до якого додавався ледь чутний скляний звук. Те, що вийшло, не можна було назвати меленою кавою — скоріше роздавленою. Це було зварено на грубці, коло чавуна, в якому грілися картопляні лушпайки для поросяти. Потім у цю буру кавову суміш налито молока, і вийшло щось дуже гарне й пахуче як для тих малорозкішних часів.
За вікном — зима, ще ніч
Я досі бачу перед собою все це. За вікном — зима, ще ніч, а мені до школи далеко, от і вставалося рано. В тому кутку, де дрібнилася кава, стояла напівтемрява, бо гасова лампа — аж на столі, й світло її сюди не дуже діставало. Присмак кави з молоком з тих пір мені сумний, бо було жалко себе — треба йти в цю засніжену темряву, а вночі випав сніг і позамітав стежки.
Пізніше, коли в моєму житті було вже багато правильно змеленої кави, рідше з молоком, а частіше — без, я, одначе, дуже рідко згадував при тім свою першу каву. Можливо, через те, що в усій тій історії є наївність і неправильність, щось темне, первісне, майже дике. Щось таке, що його не всякому й розкажеш, бо воно ніяк не називається і перебуває на межі пристойності. А втім, усе по-справжньому інтимне лежить на тій межі. Там завжди є ніжність, сором і сумнів — бо, можливо, якраз неправильна кава була справжнішою за правильну.
5 
1
Коментарі
17