Будинок, в якому я живу вже 25 років, великий, стоїть буквою "П". З вікон, що виходять у двір, видно вікна навпроти, а звідти видно наші. Колись раніше підійшов у дворі чоловічок, десь моїх літ, і каже: "У вас світиться допізна. Роботи багато?" Ну, яка вже ввечері робота? Одначе я кивнув, бо він говорив якось так, наче ми давно знаємось, хоч зовсім нікого мені не нагадував. Мабуть, просто їхні вікна — на одному рівні з нашими, ото й усе.

А оце недавно знов зустрів того чоловічка — і впізнав. Може, через те, що стояла мокра пізня осінь, як тоді, коли вперше побачив його. Діло було коло школи. Я в шостому класі, він — у першому. Брат моєї однокласниці, схожий дуже на неї. Вже дзвінок продзвенів, а він чистить чоботи од грязюки віником. Бо звідти, де вони живуть, дорога довга й болотиста. Питаю, чого він досі не на уроці. Каже: "Не бачиш — чобіток чищу!" А сам щербатий, і вимовляє шепеляво — "собіток". Я повторив це слово й засміявся. Він серйозно сказав: "А от за це по пиці заробиш!" Бач, герой, а ледь вищий од своїх кирзових чобіт. На їхньому краю всі якісь такі хлопці, вміли за себе постояти хоч проти кого. Між іншим, тепер я ще й по цьому його впізнав — по оцій прихованій в очах котячій готовності захищати свою територію од когось більшого за себе.

Ну, ми побесідували, я розпитав про сестру, та й розійшлися. Подумалось: добре, що він тут живе, бо коли сусідів знаєш здавна, то воно надійніше. І гарно знати, що якісь не чужі вікна онде світяться ввечері. Тільки щось у цій радості було не так, і згодом я зрозумів, що: тепер наші вікна тісно зближені — так, наче хтось забрав оту дорогу, що колись пролягала між нами і в її дов­жині ховалась тривожна спокуса іншого краю. Я любив іноді ходити тудою, щоб відчути цю солодку небезпеку живої незвіданої темряви.

×