Перед Новим роком я зайшов на Головпоштамт, щоб відправити кілька привітань. В кіоску у вестибюлі вибрав листівки нестандартного формату, а конвертів для них не було, сказали, що є у великому залі. А там до кожного віконечка довга черга. Таки знайшов місце, де людей мало. Став там. Хвилин за п'ять крайній чоловік каже, що чергу просили не займати. Оце вам здрасьтє, я вже давно тут стою й далі стоятиму.
Через якийсь час до мене збоку притулилося щось м'яке й сказало: "Я ваша внучка, дочка чи жінка — вибирайте, що краще". Скосив око й побачив дівчину — трохи вищу од мене, смагляву, з очима, про які кажуть, що вони половецькі.
Це був той випадок, коли спочатку віриш у сказане, і тільки потім доходить, нащо воно сказане. А звучало все так серйозно, що якби вона запропонувала бути мені жінкою, то я відповів би, що жінка у мене є — бо не хотілося обманювати таку дівчину. І чарівну гру переривати не хотілося. Отже, жінка відпадає, внучка — теж, бо коли у мене виросте така внучка, мені буде років сто. "Добре, будеш дочкою". Ми стояли тісно одне коло одного, щоб усі бачили, що ми тут удвох, а не нарізно. Я спитав, що її привело сюди. Вона показала конверт, обліплений марками, адреса одержувача була Buenos Aires, Argentina. "Хто у тебе там?" — "Тьотя. Коли почалася війна, ми розбіглися хто куди, а тепер познаходилися".
Підійшла наша черга. Я пропустив дівчину вперед, їй на тому конверті приліпили якусь наклейку, вона подякувала мені, а коли я купив свої конверти й озирнувся — її вже ніде не було. А якось все одно на душі було гарно ще довго.
2 
1
Коментарі