Одуд повернувся з вирію й заспівав. Його пісня — двічі повторена фраза, що на слух ясно читається: "Буду тут! Буду тут!" У тій фразі є ритм і мелодія, легка й прозора, мов перша зелень верб.
А в нас тут недалеко є крутий гольф-клуб чи щось таке, а тепер це тир, де якісь хлопці й дівчата цілими днями вправляються у стрільбі з автомата, перед тим, як іти на війну. Це вже стало звично, і коли у них перерва й стає тихо, то аж наче щось не так.
Отож цієї весни голос одуда я вперше почув між двома короткими автоматними чергами. Автомати ніби по-своєму повторювали оте саме "Буду тут!" — не мелодію, а тільки ритм, як пробне соло на барабанах.
Й на цьому тлі голос одуда звучить немов з іншого світу, наївно, майже недоречно.
Думаю, так само буде і тоді, коли прилетять солов'ї. Бо вся печаль і тривога, що є в їхньому співі, задовго до їхнього прильоту звучить мені що не день зі сторони колишнього гольф-клубу. Якось усе сходиться й пов'язується між собою. Вперше я почув вечірній спів солов'я ще на зорі туманно-нерозумної юності, і в тому співі відкривалася безодня світу й відчай недоступності любові. Тодішні старші хлопці й дівчата йшли в пітьму ночі й ховалися в ній, а мене з собою не брали.
А мені хотілося з ними.
І ось дожив до пізніх літ свого перебування на цьому світі. Цей час дзеркально схожий на дуже ранню юність — знов та сама бездонна безжальність любові, й знов ті хлопці й дівчата не беруть тебе з собою, коли йдуть у ніч.
Через те вони здаються старшими, хоч насправді — вже набагато за мене молодші.
Бережи, Боже, кожного з них.
2 
1
Коментарі