Був тихий снігопад, потім ненадовго пішов дуже густий сніг, і я згадав одну давню пригоду, що її ми пережили колись разом з братом. Ми з ним робили немало ризикованих і небезпечних дурниць, от і ця була небезпечна, але зовсім безгрішна.
Ми тоді вчилися у восьмому класі, й одного дня йшов особливий снігопад — справжній буран. Смішно казати, що тепер таких завірюх не буває, але то справді було щось незвичайне, я більше ніколи такого не бачив. За три кроки не видно нічого, хоч стояв світлий день, це було як біла тьма. Там, де ми жили, за селом завжди проглядався горизонт, і от він просто щез, а дорога вела в оцю непроглядну білу тьму. І ми захотіли побувати там. Бажання зрозуміле, бо місцевість у нас рівна, як стіл, немає ні глибин, ані висот, і пережити там щось екстраординарне неможливо. І ось — ця непроглядність, побувати в ній — все одно як вийти у відкрите море в шторм. Ми ледве досиділи до кінця уроків. А ще ж треба було взяти з дому лижі — щоб ніхто не бачив, бо нас би не пустили туди, куди ми зібралися. Та й самі знали, що ризикуємо, бо в наших полях у завірюху іноді замерзали люди, збившись з дороги.
Ми захлиналися од захоплення, щастя і веселого страху
І от ми вибралися з дому й повз крайню хату Марусі Степової вийшли в поле. І опинилися всередині заметілі. Це було чудове відчуття — не видно нічого далі кількох метрів, і ти — немов посеред океану, й на всі боки нема більше нічого. Може, саме це нас утримало від того, щоб іти далі. Бо, скільки б не йшов, усе буде так само — простір щез, його не стало. І ми якийсь час просто стояли, тримаючись проти снігу й вітру, що забивав дух. Ми захлиналися од захоплення, щастя і веселого страху. Це було так, як спробувати випити з горла пляшку шампанського й при цьому вдихнути хоч трохи повітря носом.
А потім ми повернулися додому й нікому нічого не розказували.
2 
1
Коментарі
9