Був чудний тиждень, так, наче я забрів на чужу вулицю. От стою в черзі, попереду дядько бере моркву, такий собі — не тяжко, а щасливо п'яненький. Угледів мене, зрадів і каже:
— О, а собачка де?!
— Ви, мабуть, з кимось мене переплутали.
— Тю, йо!.. — сказав він скрушно, аж я пожалкував, що у мене нема собачки.
А десь після того на книжковому ярмарку набрів на лоток з літературою про те, які ми хороші та які нікчемні наші вороги. Отак глянеш — і ясно зразу, де ми, де вони. Нібито коло цього лотка мене б мусили розпізнати як свого. Аж ні. Мужичок-продавець сказав строго:
При владі стояли ті, кого ніхто не любив
— Візьми щось почитай, може, хоч на старість ізвіліна в мозгах появиться.
А сам малий такий, ще менший од мене, дивиться знизу вгору — а так, наче згори вниз. Я промовчав, нічого йому не сказав.
І отакий цілий тиждень. Він завершився — як і починався: я зустрів хлопця, з яким пов'язано багато всього хорошого з тих років, коли ми ще всі були свої й не встигли наробити дурниць, які тепер важко виправити. То були останні роки Імперії, при владі ще стояли ті, кого ніхто не любив, і це об'єднувало нас, а той хлопець був одним із героїв того часу. Я люблю згадувати його тодішнього.
А далі не знаю, як воно сталося, що 2004 року він опинився знову з тими, кого ніхто не любить. З тих пір ми старались не сходитися близько, бо кожен знав, про що думає інший, між своїми, хоч і колишніми, не треба слів. Може, ми отак берегли те, що любили один в одному. Зрідка бачились, і віталися, але здалеку, не сходячись на відстань простягнутої руки. Я знав, що в нього вдома жив єнот, і це єдине, про що можна було поговорити, щоб не говорити про все інше. Але тепер єнот помер, і було дуже його шкода, бо він був ніби останній зв'язківець між тими, хто заблукав і не повернеться.
2 
1
Коментарі
15