– Я теж хотів піти до війська, та поки що не склалося, – кажу водієві білого Citroen Berlingo, що підібрав нас неподалік Галича Івано-Франківської області.
Він – хлопець років 28, лейтенант на контрактній службі в армії. Ми – двоє автостопників, що майже тиждень мандрують Західною Україною. Після чотирьох днів розмов із водіями про вибори, гроші й заробітки за кордоном, цей – для нас знахідка. За розмовами про подорожі, ДАІ та музику дійшли й до Збройних сил.
Пиши пояснювальну, куди ділися патрони
– Мені майор у військкоматі каже: "Ти з освітою, тобі зразу й сержанта дадуть. Та й здоровий, високий – у десантники підеш", – розповідаю, як три роки тому ледь не став його колегою. – Я не проти послужити. Досвіду набрався б.
– Який досвід? Косити й замітати? Не знаєш ти, яка зараз армія, – перебиває мене лейтенант, підіймаючи погляд у дзеркало. – Не дай Бог хтось нападе, будемо луками воювати чи камінням відбиватися. Стріляти не можна, бо за набої півроку шпетитимуть: "Пиши пояснювальну, куди ділись патрони". Я звільнитися хочу, та ніяк не можу. Солдатів молодих навчити нічому не можемо. В програмі одне написано, а солярки на те все нема. Ще й форму самих заставляють купувати, – продовжує лейтенант. – Прапорщики її продали у Львів на базар, а ми йдемо й купуємо. Клюють постійно: "Ти – офіцер! Має бути відповідний зовнішній вигляд". То форма 400 гривень, а ще взуття – 400. І так кожен рік.
Мені мати в лікаря відстрочку на рік за 600 гривень купила – щоб я вступив до університету. Тепер розумію: краще б узяла солярки солдатам.
1 
1
Коментарі
14