Обідаю в кафе. Традиційне економ-меню: грибний суп, два млинці. Заходить дівчина. З виду років 20. Охайно вбрана, із сірою сумочкою. Віруюча, мабуть: у світлій косинці, темна спідниця до землі. Мило усміхаючись, звертається до молодички, що перекушує за столиком навпроти:
– Очень надо деньги. Есть у вас гривенков так 10?
Та, відриваючись від обіду, порпається в сумочці, дістає гаманець і протягує якусь купюру.
– Спасибо большое, – каже лагідно дівчина.
Ховає гроші в сумочку й переводить погляд на мене.
Есть у вас гривенков так десять?
– Перепрошую, але я – пас! – реагую на її 10-гривневу пропозицію й продовжую обідати.
– Щоб ти вдавився! – голосно каже віруюча.
Усміхаюсь. Дякую, що не наплювала в суп.
Наступних благодійників дівчині вмовити не вдається, бо офіціант ґречно просить її вийти із закладу.
Було це на початку березня. А днями стою край дороги, милуюсь автівками. Раптом підходить та сама дівчина й так само мило виспівує:
– Дайте гривень 10 – 20!
– Йо! Так я пам'ятаю тебе. Колись у кафе не дав грошей, то ти сказала, щоб я вдавився. Живий, як бачиш, – усміхаюся.
А вона видає у відповідь:
– Понимаете, просто когда мне не дают денег, я становлюсь злая!
3 
1
Коментарі
91