Темні часи

Вчора їхав у поїзді додому й згадав, дивлячись у темне вікно, яким було українське телебачення на початку 1990-х.

Літо. Мені трохи більше 20 років. Щойно ми з Володею Макаренком розвантажили машину з борошном. 30-річний Мишко Гусєв, як олігарх, заплатив нам по 45 купонів.

— Якби я щодня заробляв стільки! — замрійливо зітхає Володя.

— Якби я щодня заробляв по 45 купонів, я би повісився! — каже ­Михайло.

Він кличе мене додому й готує обід. За годину ми підемо грати в футбол на Поляну біля річки Тальянки. Щоби розважити, вмикає телевізор.

В ті часи телебачення транслювало лише два канали й кожну нову передачу оголошував диктор зі студії. Так і казав:

— Щойно ви подивилися художній фільм, а зараз до вашої уваги футбольний матч. Усміхався і зникав.

Вони й рекламу читали. Цьому випало рекламувати газету "Говорить і показує Україна".

— В ній ви знайдете не тільки програму телепередач, а й детальний опис кожного фільму, цікаві новини з життя України, — розпинається ­диктор.

Із кухні заходить Михайло з тарілкою й теж вислуховує 2-хвилинну промову. Наприкінці, той, що сидить у телевізорі, оголошує:

— Термін передплати закінчується 31 травня.

Останні слова ведучий дочитує упалим голосом. Він відриває погляд від листка паперу й безпорадно дивиться в камеру, ніби шукає підтримки в нас із Мишком. Ми розуміємо пікантність ситуації. Сьогодні — 1 червня.

— Уже завершилася! — видихає диктор і лупає очима, аж доки режисер не прибирає його з кадру.

Відтоді минула половина життя. Вряди-годи ми з Мишком переглядаємо футбол на його розкішному, на половину стіни телевізорі.

— Я й досі виходжу на поле, — каже 59-річний товариш.

— Я би теж вийшов. Моя 18-річна донька не може догнати мене на 100-метрівці, — вихваляюся.

Михайло дивиться на мене поблажливо.

— Пізно. Для тебе передплата вже завершилася.

×