У районному радіо сидять редакторка, я й Оксана — кореспонденти. Редактор старша за мене на 11 років, а Оксана — молодша на 13. Записуємо завтрашню передачу. Я за пультом, а Олена Семенівна — за мікрофоном. Оксана сидить мовчки, не ворушиться.

Дійшли до реклами. На початку 2000-х ціни були демократичні. Семенівна набирає в легені повітря й читає високим штилем:

— Організація закуповує в населення живність за високими цінами. Свині жирні — 5 гривень 60 копійок за кілограм живої ваги. Свині м'ясні — 4 гривні 80 копійок, свині худі — 4 гривні 20 копійок за кілограм.

Я готуюся виключати запис і краєм ока поглядаю на Семенівну. Не уявляю, які ще можуть бути свині після худих. Та вона, не моргнувши оком, продовжує зачитувати:

— Свині виснажені — 2 гривні 40 копійок за кілограм живої ваги.

Запис закінчується. Моє обличчя розтягується в посмішці. Олена Семенівна помічає:

— Юрко, чого хихотиш?

Наважуюся на авантюру, яку в тверезій пам'яті ніколи не провернув би.

— Бо ці свині нагадують наш колектив. Ви, Семенівно — свиня жирна. Бухгалтер — свиня м'ясна, я — худа. А Оксана — бачте, яка вона, — свиня виснажена.

Утрьох сміємося так, що чути на вулицю.

Оксана нишпорить у сумці й дістає три яблука. Два гладеньких, а третє — зморщене.

— Як ділитимемо? — питає редакторка.

Мене заносить остаточно.

— Нам із Оксаною гладенькі, а вам — зморщене.

Семенівна міняється на обличчі. Як дитина закушує нижню губу. За хвилину з очей бризкають сльози.

— Щоб ти знав, Юрко, мені всі знайомі кажуть, що виглядаю молодшою від своїх років, — каже й не стримується. Далі ридає від душі.

Я готовий провалитися крізь землю. Прошу вибачення, ледь не падаю на коліна, але редактор невблаганна. Не розмовляє зі мною тиждень. На другий звертається офіційно — на ім'я й по батькові. Свинячу рекламу наказує переписати моїм голосом.

×