У листопаді ми з Віталієм востаннє на риболовлі. Товариш кидає спінінги, а я намагаюся зловити коропа на вудку. Я страшенно консервативний. Люблю старі перевірені часом речі. У дитинстві ловив рибу лише вудками. Здається, так більше отримую задоволення.
Віталій закидає з берега, а я іду на дерев'яну кладку. Шукаю місця, де короп пускає бульки з води. Значить, риє ґрунт. Кидаю й чекаю. Нічого.
— Юрко, не дуркуй! — гукає товариш. Він уже зловив кілька. — Сходь на берег. Я тут тобі місце прикормив.
Іду. Закидаю й думаю про своє. Згадую, що ніколи в житті не ловив велику рибу. Максимум — кіло-два. Здається, й цього разу приїхав дурно. Раптом клює. Причому не по-карасячому, з довгим і нудним смиканням та грою на нервах. А одразу сильно й раптово, аж кінчик вудки смикнувся. Поплавок пірнає безповоротно. Підсікаю і відчуваю удар. Короп настільки сильний, що легко розмотує котушку. Намагається зайти під кладку й замотатися серед кілків. Не пускаю. Коли втомлюється, підтягую його ближче.
— Юро, відходь далі на берег, — радить товариш. — Дай йому хапнути повітря. Отак, супер.
За мить короп — у підсаку. Просто велетень — щонайменше 5 кілограмів. Крупна луска виблискує бронзою. Віталій кидає його в окрему торбу.
У мене раптом зникає мисливський запал. Кілька годин сиджу й насолоджуюся щастям. Раз за разом відтворюю подробиці боротьби. Пригадую, як про це писав Ремарк: "Щастя ніколи не буває повним, коли переживаєш його. Лише спогади надають йому повноти".
В обід починаємо збиратися. Віталій витягає торби з уловом. Там, де був мій короп — величезна дірка. Риба роздерла металевий дріт садка й вирвалася на волю. Дивно, але я не сумую.
2 
1
Коментарі