Кавуни

За сезон я можу не скуштувати жодної дині. Але кавун у хаті має бути щодня.

Це почалося з материних оповідань про педагогічну практику. Студенткою її заслали на південь у село Запорізька Балка. Замість мови й літератури вона викладала хімію, в якій не тямила нічого, і фізкультуру.

— Даю хлопцям м'яча, й вони ганяють увесь урок, — згадувала. — А зранку йдуть у школу повз баштан і приносять мені величезного кавуна. Найбільшого, який там ріс.

У дитинстві я рахував дні до серпня, коли починався сезон кавунів. У Тальному вони продавалися в залізній сітці навпроти відділу міліції. Це була єдина черга, в якій міг вистояти кілька годин.

Та найбільше свято наступало у вересні. Школа, в якій мати викладала, відправляла вантажівку в Херсонську область по кавуни. Старенький ГАЗ-51, "літучка" з командою у складі двох шоферів, урочисто виїздив.

— Скільки замовлятимемо? — питала мати.

— Мамо, 100 кілограмів, не менше, — клянчив я.

Машину чекали тиждень, і це були найважчі сім днів. У день приїзду я біг дивитися на процес. Кавуни в кузові були перемішані із соломою, щоб не побилися дорогою. Мати діставала чотири сірі, добряче випрані мішки. Сусід-старшокласник Гена Савченко заносив мішки з кавунами у веранду.

Боже, який це був запах! Аромат від кавунів бив у ніздрі так, що я з'їдав їх за тиждень замість того, щоби розтягнути задоволення на місяць.

Усі шкільні негаразди тьмяніли на тлі думок про гору кавунів у веранді.

А це кілька років тому навпроти мого будинку в Черкасах збудували супермаркет "Велика кишеня". Щодня ми з молодшою донькою тягаємо звідти великі відрові кавуни — набагато більші від тих, що колись привозили у школу "літучкою".

— Кавуни добрі, але в них нема аромату, — виголошую.

— Батьку, ти що? — дивується донька. — Вони пахнуть божественно!

Я не сперечаюся. Бо це запах Світланчиного дитинства, а не мого.

×